Упс!
Сторінка не підтримує цей браузер. Відкрийте її в сучасному браузері, наприклад Google Chrome, Firefox чи Microsoft Edge.
Я знаю долі більшості своїх колишніх пацієнток, вони завжди залишаються в контакті. Своїми головними медичними нагородами вважаю не звання і посади, а життя жінок. Тих, хто видужав і тих, хто після довгого і важкого лікування змогли стати мамами.
Я закінчила Донецький медичний інститут. Коли була студенткою, у мене була мрія – вчитися у Григорія Васильовича Бондаря, засновника не тільки донецької, а й української школи онкології, який був справжнім генієм і віртуозом. Місяцями я дивилася, як він оперує. Потім мене пустили в зал, трохи пізніше я почала йому асистувати, ловила кожен рух, кожен міні-жест.
Минув час, і мені пощастило не тільки стояти з ним в найскладніших операціях, а й стати його улюбленою ученицею. Він називав мене «Моя Мала» і доручав найбільш тяжких хворих. Це була висока довіра.
Майже п'ятнадцять років я працювала в Донецькому обласному протипухлинному центрі під крилом Григорія Бондаря, перейнявши всі тонкощі не тільки хірургічної, але і психологічної роботи. Захистила дисертацію, зросла як клініцист.
Щодня намагаюся освоювати нові методики, передовий досвід і технології. Є автором близько 20 патентів і корисних моделей, а також близько 30 наукових робіт.
Для мене жінка з діагнозом «гінекологічний рак» – не пацієнт, а людина. Жінка. Я не просто оперую, до операції ми проводимо багато часу з кожною. Я намагаюся, щоб жінка виговорилася, розповіла про свою долю, сім'ю, про свої страхи. Я розповідаю їм про хвороби, про методики лікування, про хід операції. Тому що тільки разом ми можемо виграти Життя.
