30 липня 2020
Упродовж століть містяни та військові потерпали від спалахів захворювання, яке називали «епідемічною жовтяницею». Тепер ми знаємо, що це гепатит А, який передається фекально-оральним шляхом. Антисанітарія та скупченість призводили до стрімкого поширення захворювання.
Наприкінці XIX століття свою руйнівну силу проявив гепатит B. Люди заражаються цим типом гепатиту переважно через контакт з кров’ю. Скоріше за все, гепатит B давно супроводжував людство. Так, в 2012 році була опублікована наукова стаття, автори якої виявили геном вірусу гепатиту B у корейській мумії XVI сторіччя. Але епідемій цього захворювання не було.
Розвиток медичних маніпуляцій, пов’язаних з кров’ю, «випустили джина з пляшки». Одним з перших випадків, описаних в медичній періодиці, був спалах жовтяниці серед працівників судноремонтного заводу в 1883-1884 роках в Німеччині. Їм зробили щеплення — ввели лімфу людей, які перенесли коров’ячу віспу. За кілька місяців захворів 191 робітник з 1289 вакцинованих.
На початку ХХ століття багато спалахів гепатиту B виникало серед пацієнтів, які лікувалися від сифілісу за допомогою підшкірних ін’єкцій препарату арсфенаміну. В лікарнях використовували багаторазові шприци, які часто не стерилізували, а лише промивали водою.
Під час Другої світової війни серед військових траплялися епідемії гепатиту після вакцинації від кору та жовтої лихоманки. Найбільший спалах відбувся в 1942 році, коли захворіло близько 28,5 тис. солдатів американської армії, та 62 з них померли. Причиною була вакцина від жовтої лихоманки, яка містила сироватку крові.
У 1947 році гепатити остаточно поділили на два типи – інфекційний або епідемічний гепатит (А), сироватковий гепатит (В). Хоча медики розуміли, як передаються ці захворювання, вони не знали, який збудник їх викликає.
Поворотний момент настав у 1963 році. Американський генетик Барух Бламберг досліджував генетично обумовлені відмінності в білках крові. Він зібрав зразки від представників корінних народів по всьому світі. Під час своїх досліджень Бламберг помітив, що один з білків крові австралійського аборигена вступає в реакцію з антитілами, присутніми в крові пацієнта з Нью-Йорка, який страждав на гемофілію та часто отримував переливання крові.
Вчений назвав цей білок «австралійським антигеном». Спочатку Бламберг та його колеги вважали, що австралійський антиген — це білок, який присутній в крові від самого народження. Адже якщо вони виявляли його в крові — то він залишався і в подальших пробах. Але одного разу дослідники помітили, що австралійський антиген раптово з’явився в аналізах одного з пацієнтів. Біопсія печінки показала, що він захворів на гепатит.
Припущення, що австралійський антиген пов'язаний з гепатитом, підтвердив ще один випадок, який трапився з лаборанткою Бламберга. Вона відчула, що почувається недобре. Жінка самостійно провела аналіз своєї крові та виявила австралійський антиген. Це, фактично, було перше в світі тестування на гепатит В. Її підозри підтвердилися, вона захворіла. На щастя, лаборантка згодом повністю одужала.
Бламберг та його колеги зрозуміли, що австралійський антиген пов'язаний з гепатитом. Але що це – вони не знали. Тільки в 1970 році британський вірусолог Девід Дейн за допомогою електронної мікроскопії виявив у плазмі хворих на «сиворотковий гепатит» вірус. Австралійський антиген – це один з білків його зовнішньої оболонки, який тепер називається «поверхневий антиген вірусу гепатиту В» (HBsAg).
У 1969 році Бламберг розробив вакцину з плазми донорів, які перенесли захворювання, — концентрований австралійський антиген. Після успішних клінічних випробувань вакцина поступила у продаж в 1983 році. Але вона мала недоліки – нестачу крові для виробництва та ризики зараження іншими інфекціями. В 1986 році була створена вакцина, австралійський антиген для якої виробляли генетично модифіковані дріжджі.
У 1970-х роках тестування донорської крові на австралійський антиген стало обов’язковим. Але незважаючи на це, частина людей після переливання крові захворювала на гепатит, який спочатку називали дуже просто — «гепатит ні А, ні В». Десятиліття дослідники не могли «впіймати» збудника цього захворювання. Лише в 1988 році британський вчений Майкл Хотон, використовуючи нові молекулярні методи, виявив геном вірусу гепатиту С.
У наш час навіть хронічні гепатити можна вилікувати. Головне, вчасно пройти діагностику, адже гепатити поступово руйнують печінку, призводячи до фіброзу, цирозу, а інколи до пухлин печінки. В клініці «Оберіг» працюють два спеціалізованих Центри, які займаються лікуванням гепатитів та їхніх наслідків. Це Гастроцентр та Центр хірургії печінки.
У Гастроцентрі пацієнти можуть пройти точну діагностику, включаючи еластографію, прицільну біопсію печінки під контролем УЗД і КТ з подальшим гістологічним дослідженням та визначенням стадії фіброзу. Після обстеження лікарі призначають консервативне лікування. Але ми можемо допомогти навіть, якщо потрібна трансплантація печінки, — тоді до боротьби за життя та здоров’я підключаються фахівці нашого Центру хірургії печінки.
