9 липня 2021
Спорт має зміцнювати здоров’я, а не руйнувати його. Але в першій половині XX ст. змагання часто були небезпечними і, за сучасним розумінням, нечесними. Багато професійних спортсменів здобули перемогу завдяки допінгу. І це не вважалося чимось поганим.
На Олімпійських іграх 1904 року марафонець Томас Гікс фінішував першим. Тренер зробив йому під час бігу два уколи сульфату стрихніну і дав два стакани бренді. Гікс отримав золото, хоча ледве не помер. До 1920-х років спортсмени використовували суміші стрихніну, героїну, кокаїну і кофеїну. Вживання допінгу ніхто не приховував, проте «рецепти» оберігали від конкурентів.
Після Другої світової війни популярним допінгом став амфетамін, особливо у велоспорті. У 1950-х роках британський велосипедист Джок Ендрюс жартував: «Ви ніколи не зіб’єтеся зі шляху, наздоганяючи пелотон (основну групу гонщиків) на великих перегонах. Просто слідуйте за ланцюжком пустих шприців та обгорток від таблеток».
У 1960 році під час Олімпійських ігор загинув датський велосипедист Кнуд Йенсен. Він впав і отримав черепно-мозкову травму. У його організмі виявили амфетамін і препарат, який розширює судини.
Також у повоєнні роки спортсмени почали використовувати анаболічні стероїди. У 1954 році американський лікар Джон Зіглер поїхав на змагання у Відень з командою важкоатлетів. Там він розговорився з радянським лікарем, який сказав, що дає своїм спортсменам тестостерон. Зінглер зрозумів, що його атлети теж потребують «підтримки», щоб перемагати. Разом з фармацевтами він створив препарат Діанабол. У 1960-ті роки анаболічні стероїди приймали не тільки важкоатлети, але й інші спортсмени.
Перевірку на допінг Олімпійський комітет запровадив лише у 1968 році. Тепер спорстмени грають і перемагають завдяки власній фізичній підготовці й техніці.
Почитати про історію медицини ви можете за хештегом #оберіг_історія або на нашому сайті.
