15 грудня 2021
Вадим Данькевич, лікар ортопед-травматолог, кандидат медичних наук, лікар вищої категорії, лауреат Державної премії, Заслужений лікар України
Мій шлях в ортопедію-травматологію розпочався одразу після закінчення Київського медінституту імені Богомольця — у 1981 році. Мені пощастило потрапити до видатного організатора медицини Костянтина Сергійовича Тернового, який тоді був керівником 4-го Управління. Він створив нову клініку на базі 9-ї лікарні — Інститут ортопедії і травматології — та набирав молодих лікарів опановувати цей напрям. Він був чудовим організатором, і виростив цілу плеяду талановитих керівників. Багато з тих, з ким мені довелося пліч-о-пліч працювати в його команді, зараз самі є керівниками або провідними спеціалістами відділень травматології та ортопедії в Україні.
Саме на запрошення Тернового до нас приїхав американський професор Кеггі — це був якраз рік набуття Незалежності України, 1991. Він привіз із собою протези, ми підготували йому пацієнтів, і були першими в Україні, хто мав можливість асистувати та вчитися у світових майстрів з ендопротезування. Потім до нас приїжджали інші світові «зірки» — професор Стінські, професор Пархофер (визнаний німецький хірург-ортопед). Вони мали різні техніки, різні підходи, але це все було дуже цікаво та корисно для нас. На жаль, технічно ми дуже відставали — не було навичок, відповідного обладнання, спеціального інструментарію, не було самих ендопротезів. Але поступово великі виробники почали реєструвати представництва в Україні, і це дало можливість розвиватися ендопротезуванню більш активно.
Тоді в Україні не було де та не було в кого вчитися. Завдяки нашому керівнику Костянтину Терновому ми мали можливість вчитися за кордоном: частина наших лікарів поїхала до Америки, до того ж самого Кеггі. Я поїхав, наприклад, в Німеччину. Вчився у колег у клініках Шаріте, університетській клініці Білефельд. Коли я став керівником, я не тільки сам їздив, але й своїх ординаторів туди відправляв. І ще до Брауншвейга. Тобто в нас були дві таких бази, куди ми їздили вчитися, тому що Брауншвейг – це здебільшого колінні суглоби, а в Білефельді – це кульшові. Хоча університетська клініка величезна, і робилося там все. Нам було усе цікаво — ми були наче «розвідниками», що добувають знання та досвід.
Взагалі лікарі – це такі люди, які прийшли в медицину і не можуть бути байдужими до нових знань. Є «рознарядка» чи немає, вони все одно будуть цікавитися, тому що треба допомагати нашим пацієнтам, треба допомагати людям. І якщо ти це вмієш, то ти це зробиш. Якщо ні, то ти нібито на узбіччі стовпової дороги. Тому вчилися всі, хто був відданий медичній справі. Ми, наприклад, з Анатолієм Вікторовичем Самохіним з 1992-го року за свій рахунок під час відпусток їздили до Німеччини, вчилися, дивилися на роботу іноземних колег. Хоча на той момент у нас ще поки не було чим оперувати — ані інструменту, ані протезів. Хірургія і ортопедія з травматологією зокрема — це рукоділля. Тобто робиш ти руками, і якщо в тебе руки вмілі, технічно розвинені, і голова теж, то в тебе вийде. А якщо руки не можуть щось робити, то нічого ти не зробиш навіть за наявності найкращих умов.
Так вийшло, що по навчанню й науковій роботі в мене був ще один вчитель. Це Олег Едуардович Міхневич, видатний хірург і гарний вчитель. Він займався хірургією кисті дітей, і певний час свого професійного стажу я присвятив саме цьому. Це дало колосальний досвід та навички філігранної операційної техніки. Відповідальність в дитячій хірургії кисті — колосальна. Долі міліметра вирішують, чи буде вдалим результат операції.
Мені навіть одного разу довелося оперувати рідного брата, хоча в медицині є забобони щодо лікування родичів та близьких. Але він знав, що технічно краще за мене ніхто не зробить в Україні, то наполягав на моїй допомозі. Операція пройшла вдало, хоча хвилювань та сумнівів було багато. Операції з приводу контрактури Дюпюїтрена взагалі дуже складні та ризикові, тому що кожна наступна має набагато гірший прогноз. Треба робити одразу ж правильно, інакше шанси втратити функцію кисті зростають.
У Німеччині, наприклад, менш досвідчений хірург завжди передасть пацієнта своїм більш досвідченим колегам, бо це практика усього цивілізованого світу — діяти в інтересах пацієнта. Ми в «Оберегу» теж сповідуємо такий підхід. Нещодавно була одна операція, і я запросив своїх колег з Інституту ортопедії, тому що я знаю, що це люди, які займаються саме цим — запальними процесами та реконструктивними операціями з ендопротезування. Ми разом встали і зробили таку операцію, яка повністю відповідала світовим стандартам. Тому що ми з того покоління лікарів, яке розуміє важливість обміну знаннями та досвідом з колегами.
Сьогодні в «Оберегу» ми маємо найкращий в Україні рівень технічного забезпечення операційної. Для мене як для хірурга це було визначальним фактором при виборі місця роботи. Тому що я відповідаю і за життя людини, яка мені довірилася, і за її якість життя після операції. Я багато їздив, і навіть в Німеччині не бачив таких клінік, як ця. Це нова, сучасна лікарня, в якій є все, і навіть більше, ніж у деяких розрекламованих європейських клініках. Коли я прийшов і побачив на власні очі оснащення операційної, я одразу сказав: «Це — моє».
У другу чергу зіграла атмосфера психологічного комфорту, яка створюється завдяки командній роботі однодумців і людей із високими етичними стандартами. Я мало бачив лікарень, де такий дружній, відвертий колектив, який один одному допомагає і довіряє.
І третє – логістика. Продумана до дрібниць. Кожна деталь несе функцію — від зручності, ергономіки до захисту пацієнта від інфекцій та будь-яких ускладнень. І оці три складових надають впевненість, що тут треба працювати, розвивати цей напрямок, допомагати людям жити повноцінним життям. І найголовніше — я спокійний за хворого, за його майбутнє, за результат нашої роботи.
